І на війні є місце для кохання: Як кримчанин та подолянка поєднали свої долі

Кохання кардинально перевернуло життя зраненого військового

І на війні є місце для кохання: Як кримч…

Напередодні Дня всіх закоханих Depo.Хмельницький розповідає історію про те, як люди знаходять любов і проходять заради неї через будь-які випробування.

Вони познайомились у 2015-му у військовому шпиталі. Ірина з подругами – волонтерками відвідували бійців, що перебували там на лікуванні. В один із днів провідуючи хлопців, що заліковували наслідки контузій, вони і познайомились: Ірина та Дмитро. Тоді, практично безпорадним, закритим для спілкування, внутрішньо спустошеним та зневіреним молодим хлопцем був молодий боєць. Однак доля подарувала світлу любов, яка попернула бійця до життя попри все, що довелося йому пережити.

У січні 2015 року у складі 40 батальйону тероборони "Кривбас" Дмитро прибув у Дебальцеве на опорний пункт "Зеніт", а згодом на "Мойшу". Бійці потрапили у саме пекло, сильні морози та безперервні бої. А ще – катастрофічна нестача боєприпасів, що їх по єдиній дорозі, яка прострілювалась ворогом, не могли в необхідній кількості доставити до захисників Дебальцевого. Під час масованого обстрілу російською артилерією позицій, юнак отримав дві контузії та осколкове поранення голови. На пропозиції ворога здатись, українські бійці відповіли вогнем. Але згодом, коли закінчились набої та полягло чимало побратимів, опинившись в повному оточенні ворога, командир роти, щоб врятувати бійців, віддав наказ скласти зброю.

Близько місяця Дмитро з товаришами пробули в неволі "казаків". На хлопця - вихідця з Криму та власне, як і на інших наших бійців, чинився шалений психологічний тиск та здійснювалось фізичне насилля. На щастя, через місяць їх обміняли на полонених бойовиків. 

Навесні того ж року у важкому психологічному стані Дмитро розпочинає лікування у військовому шпиталі на Хмельниччині. І незрозуміле для сторонніх очей, а насправді світле та сильне почуття, згодом поєднало цих двох молодих людей. А далі розпочались непрості дні випробувань для обох.

Дмитра перевели для подальшого лікування спочатку в Хмельницький шпиталь, а згодом у Пущу Водицю. Ірина була з коханим, приїздила, підтримувала, допомагала боротися з  хворобою і, як психолог за освітою розуміла в повній мірі і усвідомлювала відповідальність, яку взяла на свої тендітні плечі. Саме ласка, турбота і любов Ірини дали сили Дмитру піднятися та знову взяти до рук зброю.

Дмитро Ольховик, не дивлячись на молодий вік, пройшов та пережив таке, що іншому й на три життя буде забагато. Він народився та проживав в одному із сіл Красноперекопського району Криму. Хлопець не розділяв ідеї "руського миру" та підлого захоплення українського Криму. Його війна розпочалася ще на площі біля міської ради Сімферополя під час мітингу за цілісність української держави, який організовували кримські патріоти. Дмитро був серед активних його учасників. Він провів під стінами міськради неодин день і приймав участь в сутичках з прихильниками Росії.

Повернувшись додому, Дмитро не знайшов підтримки своїх переконань у найближчих людей – батьків. Так званний, "референдум" лише підтвердив полярність поглядів. Змиритися з тим, що відбувається патріотично налаштований юнак не міг. Лиш бабуся підтримувала свого онука.

А далі був залізничний вокзал і перший-ліпший потяг на останні кошти. Так Дмитро потрапив у Дніпродзержинськ Дніпропетровської області. Без рідні, знайомих та засобів існування Дмитро зустрів небайдужих людей, які опікувались переселенцями з Криму. Активісти надали притулок, а згодом влаштували на роботу на металургійний комбінат. В червні 2014 року Дмитра призвали до лав Збройних Сил України і він потрапив на підготовку до навчального центру "Десна", а згодом до 40 батальйону "Кривбас". І в складі цього підрозділу пройшов все пекло боїв за Дебальцеве.        

Після лікування на Хмельниччині Дмитро знову потрапив на передову. На цей раз уже в іншому батальйоні під Горлівку. В одному з боїв він знову отримав контузію та поранення. А далі були шпиталі – Дніпро та Київ. Сильні головні болі після контузій та поранень давалися в знаки. Навіть молодий організм  має певний ресурс. Медкомісія не дозволила Дмитру продовжувати службу в Збройних Силах України, йому встановили 3 групу інвалідності. І знову весь час поруч була Ірина – його віра, надія та любов, його надійна опора та підтримка. І коли мова заходить про Ірину, Дмитро змінюється, його очі стають лагідними, і трішки тремтить голос.

З часом юнак поступово адаптується до цивільного життя та спільно з коханою створюють сім'ю. Разом вони вже чотири роки, і підтримують одне-одного, разом по лікарнях та госпіталях.

В результаті численних контузій у Дмитра серйозні проблеми зі здоров’ям. Війна переслідує у снах і далі. За рік йому призначили вже 2 групу інвалідності. Молодятам купили квартиру в Старокостянтинов і згодом вони розпочали маленький власний бізнес. Їх смачну "Піцу від ветерана" знають усі. Вести власний бізнес дуже нелегко, ніякої підтримки від держава у вигляді доступного чи пільгового кредиту ветеранам немає, але закохані не втрачають надію. Працюють і підтримують один одного.

Дмитру не вистачає родинної підтримки, адже з батьками він втратив зв'язок. З щирістю та теплотою хлопець говорить про батьків Ірини, які прийняли його в свою сім’ю як рідного. Ось так все і було у нього – і Крим, і війна, і полон,  і кохання. Для Ірини ж Дмитро – увесь світ.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Хмельницький

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

data-matched-content-rows-num=1 data-matched-content-columns-num=4 data-matched-content-ui-type="image_stacked"