Метастази війни, які загрожують українцям – погляд підполковника медслужби

Україну накриє афганський синдром, якщо вже зараз не взятися за активну реабілітацію бійців. Власне ця проблема стоїть найгостріше, переконував журналістів Depo.Хмельницький військовий лікар.

Підполковник медичної служби Володимир Мазур відслужив кадровим офіцером 25 років. 20 років тому звільнився за вислугою і, маючи інвалідність через бойові поранення. На його долю випав Афганістан, Югославія, Африка… Тепер воює за Україну.

"Спочатку їздив на Майдан, зрозумів, що моє місце – там, адже лікарів тоді страшно не вистачало, - ділиться спогадами Володимир Мазур. - Коли почалася війна, яку ми чомусь називаємо АТО, мої колишні побратими і учні просили допомоги. Я швиденько владнав домашні справи і пішов добровольцем на Схід. Тоді воював в батальоні "Шторм".

В своїх 57 років і, маючи за плечима чималий досвід зовсім різних бойових дій, військовий лікар просто розкладає по поличках жахіття.

"На жаль, ця війна справді гібридна, бо не знаєш звідки чого чекати. Тут ти не розумієш де противник і хто сьогодні чи зараз є ворогом. Ситуація в будь-яку мить міняється і зорієнтуватися досить важко, - найперше відзначає офіцер. І продовжує: -І зброя, яка зараз застосовується, вона набагато травматичніша, порівняно з тією, яка була раніше. Зараз бойовики і російські війська застосовують зброю, яка заборонена Женевською конвенцією. Наприклад, гранатомети їхні, снаряд – це посередині стальний стержень, навколо намотаний трос металевий, порізаний. Коли оце вибухає, то розлітаються куски тросу, поранень може бути сотня, дві сотні. І це в одного бійця – лікувати такі чисельні поранення дуже важко."

Рівень загалом же медицини в армії та фаховість лікарів навіть не береться оцінювати. Перше - вирішують, медики ж заслуговують, на його думку, лише почестей.

Каже, загальний стан здоров'я сьогоднішніх військових, та й не тільки – ось де непочатий край роботи.

"Загалом ситуація зі здоров'ям плачевна. Якось намагався з'ясувати, коли оцим солдатам останній раз робили щеплення від правцю... всі затруднялися бодай щось сказати... – з сумом константує факт Володимир Володимирович. А ще із світлим блиском в очах говорить про волонтерів. - Зараз намагаються на державному рівні вирівняти ситуацію, багато робиться, але, як не крути – основний тягар ліг на волонтерів."

Йому, як полковнику медслужби, досить часто, якщо не постійно, доводиться стикатися з добродійниками. Каже, показуючи свій телефон, таких знайомих більш ніж достатньо.

"Я спілкуюся з волонтерами з Львівської, Тернопільської, Хмельницької, Одеської областей... Навіть на Сході - в Маріуполі в мене є контакти волонтерів. Дотепер ці люди продають свої машини, дачі, будинки і намагаються допомогти нам. Да", – підкреслює Мазур.

Зараз він у відпустці і намагається підтягнути власне здоров'я в Хмельницькому військовому шпиталі. Бо в його 57 і з проблемами з хребта, пораненнями і контузією, побігати в бронижелеті й в повному спорядженні - непросто. Служить же по-справжньому - в бойовому підрозділі, який виконує масу завдань: ходять на зачистки, охороняють об'єкти...

Та проблему військової медицини сьогодні бачить в іншому: "Ми поки тільки лічимо тіло, а треба лічити душу. У нас вже 2 роки війни, а ніхто толком не думає про реабілітаційні центри. Починають, але дуже тихенько. В нас же буде афганський синдром. Буде, зараз прийдуть люди. Це ж 80-90%, яких мають порушення психіки."

Розповідає, що побував нещодавно в Феофанії: "Паростки... ставлення хороше до людей, а ще - персонал зі Сходу! Ми тут вбиваємо 2 зайці – влаштували людей на роботу і оздоровлюємо бійців."

Володимир Мазур переконаний, що такий варіант найліпший, бо ті медики, хто жив у східних областях, як ніхто інший знає що там відбувалося і хлопцям легше "вилити їм душу".

"Людину треба поставити в стрій. І найкраще це може зробити той, хто там був. Бійцям небагато треба в плані психологічної підтримки і реабілітації: щоб поспілкувалися, відкрилися... – намагається переконати абсолютно всіх, з ким зустрічається лікар. - Зрештою, кожного треба позбавити бойового стресового розладу, який є у кожного добровольця і в більшості контрактників. Люди пішли на війну не адаптовані до військової служби, до навантажень, чи швидше, навіть, перенавантажень, як моральних, так і фізичних."

Наслідки, переконує, можуть бути плачевними: "Країну поглине афганський синдром, чи, може, його назвуть східним, але все-одно – це невідворотньо. Нам конче потрібні реабілітаційні центри, аби врятувати народ від ще одного непомітного, але надто небезпечного наслідку війни."