Кіборг Вадим Романюк: на передовій звикаєш бачити смерть. І це страшно

Про першу смерть на його очах, постійне ходіння "по краю" та раритетні каски зразка 1944 року розповів Depo.Хмельницький Вадим Романюк, кіборг, захисник з села Маків, що на Дунаєвеччині.

Повістки надходили Вадиму ще з весни 2014 року, проте саме п’ята, серпнева, стала для нього вирішальною.

Зізнається, боявся засмутити дружину і маленьку донечку звісткою про те, що мусить іти воювати. Проте, його дівчата мужньо сприйняли новину та не менш мужньо чекали свого татка додому.

"У мене дівчатка бойові! Вони й мене тримали в тонусі. Були мені й бронежилетом, і янголами-охоронцями, - розповідає Вадим. - А "бронника" я дуже рідко одягав, адже він добряче заважає. Не раз чіплявся ним за дверну ручку чи кермо автомобіля, коли треба було швидко покинути кабіну, та й важкуватий він – так би зістрибнув і чкурнув в укриття, а так одразу ж падаєш під його вагою на коліна й тоді вже підводишся, щоб бігти. Здавалося б, ну, що таке кілька зайвих секунд – а вони можуть врятувати життя. Та й що той жилет може допомогти? Коли "Гради поливають", то з моста КрАЗа шестерні вилітають, а що ж з людини лишиться?"

На передовій Вадим спеціалізувався на кермуванні усіма видами техніки – були у нього і КрАЗ, і КамАЗ, і волонтерський позашляховик.

Досі із здриганням згадує свій перший бойовий досвід.

"Нас привезли, наче телят, які далі хліва нічого не бачили. Хто ми? Інженери, водії, а ось як розміновувати, не знаємо і саперів серед нас немає, - пригадує Вадим. - Наш КамАЗ тоді потрапив на міну, а після вибуху ще й "Гради" почали гамселити. Ми вперше в таке місиво потрапили, почалася паніка, сховатися немає де, бігаємо, мов ті миші полем, а воно ж заміноване.

Водія КамАЗа потім ми збирали по шматках. То була перша смерть на моїх очах. Але якщо чесно, до цього на передовій швидко звикаєш.

Захочеш жити – всьому навчишся, бо по правді, за той місяць, що ми провели на навчанні в Львові, взяли участь лише в одному майстер-класі із кидання гранати і зробили по 12 пострілів. От вся наука ведення бою".

Справжній шок, каже боєць, був у нього, коли бійцям видали шість магазинів із 180 патронами на рік під розписку, а з одягу – благеньку форму із бушлатом на кшталт тієї, в котрій Вадим відбував строкову службу вісім років тому. Берці, які він взув і одразу ж скинув, бо в них було неможливо ходити. Проте, найцікавішим елементом нехитрого військового гардеробу була раритетна каска 1944 року випуску!!!

Тож, вся надія була на волонтерів, які і забезпечили своїх земляків касками і бронежилетами.

Але найголовніший подарунок - волонтерський джип Mitsubishi. Адже завдання Вадима полягало у вивченні точки майбутньої дислокації та роботи техніки, супроводі колони та доставки бійців-новобранців на передову.

Там, де КрАЗом йому доводилося лізти на рожен і сподіватися, що ворожий снаряд цього разу омине його, проворний джип "вужем" просковзав.

Восени бійці жили у наметах, а на зиму перебиралися у покинутий кар’єр на межі Донецької та Запорізької областей.

Із харчуванням, в основному, військовим допомагали волонтери. Якби не вони, напевно, довго хлопці на казенних харчах не протягнули б.

Не забували про Вадима Романюка й дунаєвецькі волонтери. І хоч він єдиний був у батальйоні з цих країв, проте обов'язково приїжджали й заради нього одного. Часто телефонували та питали, що йому придбати та чим допомогти.

Неодноразово доводилося бійцям підгодовувати місцеву малечу, яка точно знала, що у "дядька з України" є щось смачненьке-солоденьке.

Одного разу жінка, яка поховала єдиного сина, що воював на боці українців, привезла у розташування кілька ящиків з кавою, згущеним молоком, цукерками, солодощами та консервами.

"Ми ту жінку не раз добрим словом згадували. Багато й інших людей нам дорогою "гостинці від зайчика" всовували. Дивляться, що ми з магазину виходимо, то й собі нам на додачу якихось цукерок чи соку купляють і дають. Хлопці розповідали, що коли приходили в магазин за продуктами й розраховувалися, продавці дивувалися, бо в них же часто сєпари забирали товар задарма. Але чесно кажучи, проукраїнськи налаштованих людей там меншість", - розповідає Вадим.

Були і прикрі випадки, коли місцеве населення здавало ворогу координати бійців, і їх добряче обстрілювали.

"Я як був патріотом, так і залишився, нічого не змінилося. Хоча коли там – відчуваєш себе по-іншому, там всі дружні, мають одну мету. Тут все інакше. Скажу відверто, новини тепер не дивлюся, та й правди там мало. Спочатку, як прийшов, не бувало такого дня, щоб мене хтось не запитував: "За що ти там стояв і що це тобі дало?". Таких людей хочеться хоча б на тиждень відправити в зону АТО, щоб на власні очі побачили, що і до чого. І це найбільше ранить, коли люди не розуміють і вважають, що все, що відбувається на сході, — це якісь провладні ігри. Ми вже так здали Крим. Невже хтось вірить, що якщо ми віддамо Донеччину й Луганщину, вони завтра не прийдуть на Хмельниччину? Це все одно, щоб я прийшов у чийсь дім і поставив господаря перед фактом, що ця кімната чи частина подвір’я тепер мої. Я не бачив там жодного бійця, який би стояв там за чиїсь інтереси чи за владу. Ми давали присягу на вірність Україні, цього дотримуємося й донині", - підсумовує боєць.

І якби зараз оголосили повну мобілізацію, пішов би, не замислюючись, захищати рубежі держави. А наразі – надолужує втрачений час, віддає своє тепло родині і надіється на світле майбутнє для України.