Новий "ніж у спину". За чиї помилки розплачується український журналіст у Білорусі

Незважаючи на те, що українського журналіста затримали в Мінську понад три тижні тому, поки в історії Павла Шаройка білих плям більше, ніж на карті світу зразка XIII століття, пише "Ділова столиця".

По-перше, трохи дивно виглядає той факт, що сім'я і колеги затриманого тримали настільки довгу паузу після арешту журналіста. Можливо, звичайно, що день або два вони сподівалися, що в білоруському КДБ "в усьому розберуться" і випустять-таки невинного, але три тижні - забагато для подібної наївності. Створюється враження, що їм хтось щось пообіцяв, і кілька тижнів - якраз достатній термін щоб в цих обіцянках зневіритися ...

Другий цікавий факт - реакція на подію українських спецслужб. Якщо Павло Шаройко дійсно не причетний до їх діяльності - про це, напевно, варто було б заявити. Максимально голосно і чітко. Бажано - на прес-конференції перед камерами. А ще краще було зробити це дні три тому, щоб український МЗС, наприклад, встиг попросити віце-канцлера і міністра закордонних справ Німеччини, який наніс візит білоруському президенту, ненав'язливо підняти в розмові тему незаконних затримань іноземних журналістів. Зігмар Габріель, до речі, "був вражений відданістю Білорусі європейській згуртованості". Можливо, щоб не псувати це "враження", Лукашенко погодився б і українського журналіста випустити? Цього чомусь ніхто не зробив.

Звичайно, все це ні в якій мірі не виправдовує затримання Шаройка, але сумніви в тому, що українська сторона зробила все можливе для якнайшвидшого звільнення свого громадянина, викликає.

А якщо ж Павло Шаройко все-таки якимось, хай вельми непрямим чином до діяльності спецслужб був причетний - надавав одноразову послугу, або і зовсім був використаний "втемну", - то українські спецслужби свою роботу, знову-таки, провалили. Приблизно уявляючи собі як реакцію українського суспільства на затримання журналіста, так і можливу реакцію білоруського президента на шквал критики на його адресу, в СБУ (або в ГУР?) були зобов'язані попросити, умовити, змусити мовчати всіх причетних. Тому що розголос - це найгірший спосіб допомогти провалився агенту в будь-якому випадку. У ситуації ж, коли недовірливий диктатор болісно реагує на будь-яку критику, а в Україні половина політикуму жадає попіаритися на "білоруському ножі в спину" - особливо.

А що ми маємо на ділі? Істеричні крики віце-прем'єра Кириленка в його Твіттері, що закликає кару лептонних богів на голову "лицемірної" Білорусі, де "Путін все вирішує". Хтось дійсно думає, що цей дешевий самопіар допоможе звільнити Шаройка? Незалежно від того, співпрацював він з СБУ чи ні.

Чи міг бути арешт Шаройка в Мінську продовженням якоїсь "спеціальної інформаційної операції спецслужб Росії по дискредитації Білорусі перед світовою спільнотою" і спробою посварити Мінськ з Києвом, як то кажуть ЗМІ якісь анонімні джерела в українському МЗС? Цілком. Особливо беручи до уваги несподіване потепління між Мінськом і Берліном, в руслі якого віце-канцлер Німеччини вчора заявив, що "Білорусь - країна в самому серці Європи", з якою Німеччина хоче налагодити значно більш тісні відносини. Навряд чи подібні заяви викликають бурю ентузіазму як у відомстві Сергія Лаврова, так і, власне, в Кремлі.

Спецоперація з Шаройком - якщо це дійсно спецоперація - була проведена в кінці жовтня, якраз тоді, коли деталі візиту Габріеля в Мінську були остаточно узгоджені.

І, з огляду на всі супутні обставини, є всі підстави вважати, що ця операція частково досягла успіху.

А якщо відволіктися від конкретної ситуації з Павлом Шаройком (який, будемо сподіватися, все-таки опиниться на волі вже в найближчому майбутньому - хоча б тому, що в плани Мінська щодо можливого входження до Ради Європи і співпраці в рамках Східного партнерства, занадто гучний скандал теж не вписується), то українська політика щодо Білорусі, при тверезому погляді, здається дещо дивною.

Можна багато говорити про перший, другий і шостий "ножі в спину" від "на словах дружньої Білорусі". У цьому навіть буде частка правди.

Але сподіватися, що Олександр Лукашенко стане голосувати в ООН за резолюцію з прав людини в Криму - трохи наївно. І навіть не тому, що "в Мінську всім заправляє Путін" - а тому, що диктатор, що бореться за права людини - це винахід, скоріше, з області російського політичного мегацінізму.

А Олександр Григорович - людина по-своєму проста і по-своєму чесна. І, будучи "вовком", за права "овець" боротися не збирається. Ось якби резолюція стосувалася неприпустимості зміни кордонів колишніх союзних республік, проведених після розвалу СРСР - тут і результат міг би бути зовсім іншим. А права людини - це не та сфера, в якій можна налагодити співпрацю з сьогоднішнім Мінськом.

Якщо ситуативний союзник переходить до "ножів в спину" - то це не тільки його "віроломство". Тим більше, що у випадку з Білоруссю нам ніхто ніякої підтримки з нашої резолюції і не обіцяв. Це ще і прорахунок людей, відповідальних за зовнішню політику нашої країни, якщо подія стала для них сюрпризом. І зайве нагнітання істерії - якщо це не сюрприз, а очікуваний результат.

Українській дипломатії доведеться ще дуже добре попрацювати, щоб створити масштабну, і, головне, реалістичну концепцію взаємин з Мінськом. Концепцію, яка враховувала б політичну реальність в Білорусі, і не вимагала від Олександра Лукашенка неможливих - в його системі координат - дій. Концепцію, в рамках якої Україна могла б користуватися всіма перевагами ситуативної співпраці з Мінськом, не забуваючи при цьому, з якою країною і яким типом правління ми маємо справу.