Чи було Мельхертів двоє? Про загадки індустріального минулого Городка

Дослідник-аматор із Сатанова, що на Хмельниччині, Анатолій Кобілецький цього літа знайшов на околиці свого селища унікальну реліквію – так званий "чумний хрест", сумне свідчення епідемії моровиці 1770-1771 р.р. А нещодавно передав для Городоцького краєзнавчого музею кілька артефактів, що стосуються історії самого Городка. Поки що майбутні експонати знаходяться у відділі культури, національностей, релігій та туризму Городоцької міськради, а після очистки та консервації будуть передані до музею.

Анатолій Кобілецький

"Кілька років тому я працював на прийомі металобрухту, - каже Кобілецький. – Люди приносили різне залізяччя, зокрема й старі поламані січкарні. З кількох я відкрутив таблички з вказівкою виробника — все ж, історичні реліквії, шкода таке на переплавку. Якось я похвалився табличками у Facebook і мій колега, краєзнавець з Городка Дмитро Полюхович, запропонував передати їх до музею". 

Так до відділу культури Городоцької міськради потрапили дві дореволюційні таблички городоцького заводу Мельхерта та одна ранньорадянська з Проскурова.

Шильдики ливарно-механічного заводу Мельхерта

"Ще 2020 року житель Городка Станіслав Бельський передав до музею цілу січкарню з клеймом виробництва заводу Мельхерта. Чималий агрегат було доставлено до музею за активного сприяння очільника відділу культури, національностей, релігій та туризму Городоцької міськради Олега Федорова та співробітників будинку культури. Пан Федоров пізніше організував часткову реставрацію експонату — залишилося зробити лише дерев’яну основу. Однак цікавій і фактурний експонат, шо прямо стосується історії Городка, досі скніє у запасниках", - розповідає Дмитро Полюхович.

Січкарня з шильдиком заводу Мельхерта, що зберігається в музеї

Перевезення січкарні до музею

Припускає: проблема у тому, що стара січкарня не "інноваційна". Мовляв, якби була її голограма чи 3D модель – інша справа. Бо ж городоцький G-музей позиціонує себе як інноваційний та технологічний, робить акцент саме на високих технологіях.

Однак передані паном Кобілецьким шильдики суттєво відрізняються від таблички, пригвинченої до раніше переданої музею січкарні. "Подарунок пана Анатолія має в собі певну загадку, - каже начальник відділу культури Олег Федоров. –  Мельхерт – фігура в промисловій історії Городка відома. Свого часу цей німецький спеціаліст був головним інженером заснованої у 1896 році ливарно-механічної майстерні Єфімова. Згодом створив власне виробництво. У відкритих джерелах ім’я Мельхерта не згадується — лише прізвище. І дотепер вважалося, що інженер Мельхерт був один. А тепер виходить, що два! Бо на табличках бачимо різні ініціали. На шильдику з січкарні вказано "Мельхертъ А.В.", а на подарованих паном Анатолієм бачимо "Ф.И.Мельхертъ" та "Мельхертъ F."

Втім, Олег Федоров не виключає що Ф.Мельхерт та А.Мельхерт може бути однією і тією ж людиною: "В Російській імперії щодо іновірців, а Мельхерт як німець був, вірогідно, лютеранином, спостерігалася певна дискримінація. Не виключено, що він був змушений прийняти православ’я. у такому разі найчастіше змінювалися ім’я та по-батькові. По-батькові надавалося по імені хрещеного батька. Сподіваюся, що спеціалісти музею цю загадку розв’яжуть, тим більше, що маємо гарні стосунки з Хмельницьким держархівом".

Городоцький краєзнавчий музей тісно пов'язаний з родиною Мельхертів: значна частина експонатів, серед яких є й візитівки музею, подарована онукою інженера Мельхерта Нонною Пащенко.

"Нонна Миколаївна – дивовижна людина дуже трагічної і непростої долі. У 1949 році вона як "ворог народу" потрапила до жорен ГУЛАГу. Їй висунули цілий букет звинувачень: і ставлення до комуністів без захвату, і німецьке походження, і діда-фабриканта. Звільнити її мали лише у 1974-му, однак вона вийшла на свободу в 1954, відразу після смерті "батька народів", - розповідає Дмитро Полюхович. Майже 5 років ГУЛАГу Пащенко не зламали. На початку шістдесятих, гуляючи з сином берегом Смотрича, вона випадково знайшла кілька кам’яних сокир. Перша ж спеціально організована експедиція принесла численні знахідки: кілька шліфованих сокир, із дюжину крем'яних ножів, наконечник стріли, шматочки розписної кераміки, глиняну жіночу фігурку. Невдовзі Пащенко з'ясувала, що всі знахідки належать до трипільської археологічної культури. З того часу в околицях Городка було знайдено ще кілька десятків стародавніх поселень - трипільських, черняхівських, давньослов'янських. "До "чорної археології", яка сьогодні завдає величезної шкоди історичній науці, її діяльність жодного відношення не мала. Все знайдене вона збирала виключно на ріллі чи берегах річок після паводків, а лопату навіть у руки не брала", - розповідає Полюхович.

Окрасою експозиції сучасного Городоцького краєзнавчого музею є прикрашена набивним орнаментом ваза черняхівської культури. Її та ще цілу низку предметів поховального інвентарю – дві величезні миски, фібули, синє скляне намисто тощо — Нонна Пащенко буквально висмикнула із під ковша екскаватору. Тоді у 70-х роках  на Поділлі проводилися масштабні меліоративні роботи і хто знає, скільки пам’яток археології тоді знищили меліоратори. 

У 2002 році Пащенко передала городоцькому музею усе зібране впродовж 60-80-х років. А це близько сотні кам’яних сокир, кам’яні наконечники стріл і списів, крем'яні та мідні серпи, ножі, скребки, різці, проколки, пряслиця, ткацькі грузила, вироби з рогу та кістки, прикраси. Одних тільки знаменитих трипільських жіночих фігурок понад десяток. З не менш знаменитої трипільської кераміки була лише одна ціла розписна чаша, решта представлена лише фрагментами, щоправда, прикрашеними дуже гарним декором. Була у колекції і чимала збірка керамічних люльок XVII-XVIII століть. Загалом – понад тисячу артефактів.

Черняхівський глек, подарований Городку Нонною Пащенко. Наразі йог фото є навіть на сувенірних магнітах.

"За цінами початку нульових мінімальна ринкова вартість збірки (це якщо продавати все й одразу, а не у роздріб) оцінювалася до п’яти тисяч доларів. На тлі тогочасної пенсії Пащенко у 98 гривень — за тодішнім курсом $18,3 —це був царський подарунок. Бо вартість колекції відповідала тогочасній пенсії пані Пащенко за 23 роки. Міська влада високо оцінила широкий жест пенсіонерки — їй виписали грамоту та 100 гривень премії", - каже Дмитро Полюхович.

У старому приміщені городоцького музею через брак місця збірка Пащенко займала три тісно заставлені експонатами стелажі. Ще кілька ящиків зберігалося в запасниках. Про меценатку нагадувала лише невеличка фотографія. 

Експозицію оновили після того, як музей у Городку отримав нове приміщення — мабуть, найбільш модернове серед музеїв "у глибинці" і одне із наймодерновіших в Україні. З подарованих Нонною Пащенко експонатів виставили лише найцікавіші і найяскравіші. Краєзнавці кажуть, що сенсу виставляти кілька десятків практично ідентичних крем’яних трипільських сокир-"долот" чи десяток майже однакових наконечників до стріл немає. Однак в оновленій експозиції не знайшлося місця для бодай якоїсь згадки про найщедрішу меценатку музею.

"Так, в абсолютних цифрах її подарунок не вражає. Особливо на тлі астрономічних сум, витрачених останніми роками на будівництво та переобладнання музею. Але нагадаю: враховуючи тогочасну її пенсію, ціна подарунку дорівнювала її потенційному доходу майже за чверть століття життя", - каже Полюхович. Він зауважує, що неодноразово звертався до співробітників та керівництва музею з пропозицією увічнити пам'ять про Нонну Пащенко, виставити хоча би маленьку фотографію біля зібраних нею експонатів. Однак результату досі немає. 

"Свій подарунок Нонна Пащенко зробила насамперед місту, і лише потім – музею. Може, варто якось увічнити в Городку пам'ять про цю унікальну людину? Чому б, наприклад, не назвати на її честь одну із вулиць, чи надати їй посмертно звання почесного громадянина Городка?", - каже Дмитро Полюхович.