Чому сумує Жаба на березі Дністра

Якщо у автомобілістів є хоч якісь варіанти маршрутів до Заліщиків, то у тих, хто вирішить дістатися до міста на півострові власним ходом, вибору практично нема. У мешканців Чернівців, Тернополя та Кам'янця-Подільського є автобус, у Коломиї – прямий і неквапливий "дизель", а от всім іншим навряд чи вдасться оминути поїзд № 357/358 "Київ – Рахів", він же "Гуцульщина". Можна ще вигадати маршрут з пересадкою, скажімо, Тернополі чи Кам'янці, але то вже на любителів та знавців цієї справи.

До Заліщиків рахівський поїзд приходить пів на п'яту ранку, тож вирішити, де "перекантуватися" до світанку, бажано заздалегідь. Варіантів небагато: перечекати на вокзалі, відшукати затишну лавочку, йти гуляти темними – дуже темними – вуличками або заселятися до готелю. Готелів у місті вдалося відшукати два, ще один комплекс з номерами розташований на околицях. Для прикладу, ціни в найближчому до вокзалу і найзручнішому за розташуванням готелі стартують від 202 грн. за номер "Стандарт": ліжко, крісло, тумбочка або стіл, підвтомлений життям телевізор з ТВ-тюнером. "Люкси" дорожчі і багатші. З бонусів – гідний ресторан, сауна та більярд. Сервіс – дешево і сердито. Одразу радимо узгодити питання часу в'їзду-виїзду та оплати за "понаднормовий час". Щоб не виникла ситуація, коли вам скажуть: "Ви заселилися о 5-й ранку, тож і виїхати маєте о 5-й, або платіть ще за один день".

В разі нічного приїзду можна, звісно ж, згадати молодість, вдаритися в романтику і піти до місця поселення пустельними нічними вуличками. Але треба одразу бути готовими до темряви (ліхтарі в Заліщиках горять тільки ввечері, не всюди і до певної години), цвинтаря (розташований неподалік вокзалу, тож затишне виблискування надгробків в місячному сяйві додасть вражень від нічної прогулянки), а також до собак.

Останніх у Заліщиках багато. На щастя, вони не агресивні, роблять якісь свої справи і до людей зазвичай не чипляються. Просто мовчки ходять за одинокими перехожими. Можливо, це для когось стане початком справжньої дружби… Якщо ж такої романтики не хочеться, можна взяти таксі, попередньо пошукавши номер в інтернеті.

Перший день нашої віртуальної прогулянки ми віддамо на відвідування головних архітектурних пам'яток міста та, звісно ж, пагорбів Дністровського каньйону з видом на ту саму водну "підкову" (або, по-науковому, меандр) з Заліщиками всередині. З нього, власне, і почнемо.

Каньйон в Заліщиках (а вони облаштувалися на лівому, низькому березі Дністра) видно практично звідусіль: він оточує місто з трьох боків, лишаючи вільним тільки відхід на північ, до Тернополя. І це вже Буковина, адже Дністер є адміністративним кордоном між Тернопільською та Чернівецькою областями.

До омріяних скель з їхнім чарівним краєвидом можна, звісно ж, видертися і пішки, але простіше це зробити на таксі. Ціна – від 50 грн. Водій перевезе мостом на інший берег і, залишивши по праву руку село Звинячин, заверне ліворуч, до сусідів з несподіваною, але знайомою кожному українцю назвою Хрещатик.

Саме від Хрещатика відкривається "канонічний" вид на Заліщики. Простір, меандр Дністра, мости – автомобільний і залізничний. Видно все! Тут можна довго сидіти і насолоджуватися життям. Розслаблений настрій псує сміття: схили добряче загижені пакетиками від "сємок", пластиковими стаканчиками та іншим мотлохом. Мешканці села, не розуміючи потенціалу свого розташування, також не соромляться скидати з пагорбів непотріб – "дощ змиє". Останніми роками заліщицька молодь робить тут навесні "генеральне прибирання". Сміття доводиться вибирати з застосуванням альпіністського спорядження.

Трохи нижче за течією на 200-метровому дністровському схилі прихистився чоловічий Свято-Іоано-Богословський монастир УПЦ МП (він же монастир "Хрещатик"). Його історія починається у XVII столітті, коли кілька православних ченців-втікачів з Манявського скиту, що на сучасній Івано-Франківщині, оселилися біля місцевого джерела. Але зі спокійним життям у них не склалося. Невдовзі обитель закрили через непорозуміння з єпископом. Відновили у першій половині наступного століття, згодом побудували мурований храм, монахам передали земельні наділи, неподалік зародилося поселення Хрещатик... І в 1786-му, після переходу цих країв до імперії Габсбургів, монастир знову закрили. У 1931-му, після захоплення Буковини Румунією, відкрили (перед тим, під час Першої світової, церковні будівлі добряче постраждали, згорів архів), але в 1960-му, за совітів, монахів спочатку перевели до Почаєва, переселили на їхнє місце черниць з Чернівців, а за два роки монастир все одно ліквідували. Келії переоблаштували під базу відпочинку, святе джерело забрали в трубу і відправили на завод мінеральної води. І тільки на початку1990-х обитель знову відродили.

Пройшовши через територію монастиря (частину шляху доведеться йти залізними сходами над урвищем), погладивши місцевих собак та котів та поспілкувавшись з ченцями, можна вийти до того самого джерела, яке й досі заховане у трубу, що йде схилом кудись геть, хоча попити води все ж можна. Поряд – невеличка купальня для паломників. Звідти, якщо мати місцевого провідника, є можливість вийти стежкою понад горою на дністровський простір, а вже звідти дійти до вже згаданих хрещатицьких оглядових майданчиків.

Назад можна їхати на таксі, йти пішки тою ж дорогою або ж, якщо мати час, натхнення і підходяще взуття, спускатися донизу досить крутою і сипучою стежкою.

Вона виведе до руїн над мостом, що причаїлися за деревами і густо порослим підліском. Це колишній ресторан "Буковина" – надзвичайно модний свого часу заклад з оглядовою терасою та фонтаном посередині зали. Хоча в Заліщиків був (і досі є) свій ресторан, "Дністер", святкувати урочисті події в "Буковині" було особливим шиком.

На жаль, 1990-ті ресторан пережити не зміг. І вже навряд чи колись порадує відвудувачів: оглядова тераса попливла схилом, з іншого боку грунт засипав господарські приміщення. Від колишньої краси лишилися самі стіни.

Попри популярність, в народі "Буковину" називали гостро, але влучно – Жабою. За обрис вхідної групи. От і сидить тепер та покинута Жаба на березі Дністра і тихенько згадує добрі, але минулі часи. А ще, можливо, невідомого собаку, який колись буквально залишив свій слід в історії, пройшовши незастиглою підлогою майбутньої банкетної зали. Того пса вже давно нема, нема ні гостей, ні накрохмалених офіціантів, та й самої "Буковини" вже майже нема. А слід собаки – є. Така от усмішка вічності.

Від Жаби, перейшовши невеличкий потічок, можна пройти під автомобільний міст до самого Дністра. Дорожнє полотно у нього цілком сучасне, а от бики-опори – старі, побудовані з сотню років тому. Намилувавшись стрімкою річкою, піднімаємося старими сходами під нависаючими гілками ліщини і, знову перейшовши річковий кордон областей, повертаємося до Заліщиків.

Майже одразу за мостом, за кількадесят метрів, по правому боку видно старий палац у такому ж старому парку. Прикрасою будівлі вважається колонада, що веде до флігеля у дворі, та й сам комлекс досить цікавий.

Він відомий як палац баронів Бруніцьких або ж палац баронеси е Турнау. Перший маєток з невеликим палацем тут побудував князь Юзеф Понятовський ще на початку XVIII століття. За сто років маєток придбав багатий купець Ігнацій Бруніцький. В 1830-х він вибудував тут величний двоповерховий палац в стилі ампір. Є місцева легенда, що в ньому колись зупинявся цісар Франц ІІ. Начебто, а тодішній власник маєтку Леон Антоній Бруніцький, аби догодити імператору, перебудував інтер'єр на копію кімнат в цісарській резиденції Шьонбрунн у Відні. За що, власне, і став бароном.

Нині перевірити цю легенду складно: за радянських часів палац перетворили на дитячий санаторій (за іншими даними – на будинок відпочинку), згодом там облаштували лікарню. Внутрішнє оформлення знищене, тож милуватися доводиться лише тим, що збереглося.

Від Бруніцьких палац перейшов родині Турнау, які володіли маєтком до приходу радянських військ у 1939-му. Взагалі Август Турнау фон Добчице був графом, але палац пов'язують з його дружиною Естель (або Стеллою) Генрієттою, яку називають баронесою. Втім, суперечливості тут нема, адже Стелла де Турнау була донькою барона Генріка Ваттмана, якому палац і перейшов від Бруніцьких.

Баронеса була модницею, славилася красою та відважним характером. Начебто свого часу до неї залицявся Йозеф Пілсудський, проте баронеса на ті зазіхання винесла йому, скажемо так, гарбуза. Багато років по тому польські газети називали її "Заліщицькою Жанною Д"арк", але не за рішучу відмову батькові сучасної польської держави, а, вірогідно, за одну історію 1914 року. Точилася Перша світова, Залищики захопили російські війська, і один з царських генералів за давньою московською традицією вирішив пограбувати палац баронеси і вивезти "трофеї" – меблі, картини, колекцію годинників – до Могилева. По поверненню додому Стелла була, м'яко кажучи, шокована, тож "оформила" невеличкий загін з місцевих хлопаків, наздогнала генеральські "трофеї" і, влаштувавши скандал, таки відбила частину іменного майна. Нині деякі меблі з палацу можна побачити у місцевому краєзнавчому музеї.

За часів баронеси де Турнау активно розвивався і парк, закладений ще Бруніцькими, який нині вважається пам'яткою садово-парковго мистецтва. Згідно тогочасної моди, в ньому з'явилося чимало екзотичних рослин. Парк виходив до самої дністровської води, але нині про колишню красу мало що нагадує, підпірна стінка замулена, про набережну лишилися тільки згадки.

Підпис: Софора Японська та Гінкго Браницького в колишньому парку баронеси де Турнау

Якщо від палацу баронеси пройтися вулицею Степана Бандери вгору, то вийдемо на місцеву центральну площу. Тут могла б стояти ще одна оригінальна архітектурна пам'ятка – ратуша, але її нема.

В середини XVIII сторіччя тут побудували невеликий двоповерховий замок чи то мисливський дворець: товстезні стіни, бійниці, невеликі вежки... До замку вели дві міцні брами з гербами власників Понятовських. З часом замок переобладнали у ратушу і це, напевне, була одна з найнезвичайніших ратуш в Україні і не тільки. Вона складалася з двох корпусів, між якими малося внутрішнє подвір'я. На чотирьох кутах здіймалися шпилясті сігнатурки (малі храмові вежі, часто зі дзвонами). Принаймні певний час ратуша була прикрашена скульптурами – зокрема до 1865 її вінчала кам'яна фігура нареченої Марусинки – невістки короля Польщі, а над східною брамою була встановлена фігура шведського рейтера з оголеною шпагою – її знищили в 1919 році українські солдати. На першому поверсі розташувалися крамниці і склади, на другому – магістрат.

Втім, ХХ сторіччя ратуша не пережила – восени 1968 року її розібрали за наказом місцевого заступника голови райвиконкому Хащинського. Ламали близкьо двох тижнів, на "видовище" організовано водили вихованців дитсадків. Свідки тих подій пригадують: стара Ратуша пручалася, як могла – півтораметрові зовнішні стіни піддалися руйнівній комуністичній гирі не одразу. Вежі обв'язували тросами, інший кінець якого прив'язували до 12-тонних автоцистерн з водою, і валили у такий спосіб. На місці знесеного магістрату, свідка магдебурзьких привілеїв міста, поставили клумбу з пам'ятником Леніну і розбили площу, яка більше нагадує плац. Нині біля нього облаштовано фонтан з дельфінами, на лавочках ввечері культурно "тусує" місцева молодь. І лише старі будови по периметру пам'ятають, що колись тут точилося торгове життя, а сама площа носила таку звичну для західноукраїнських міст красномовну назву Ринок.

Дуже цікаво спостерігати, наскільки різниться архітектура – зокрема, сакральна – на теренах, які були під владою Російської імперії та на землях під контролем інших держав. Чудовим прикладом є заліщицький греко-католицький Покровський храм на вул. Михайла Гайворонського. На перший погляд може здатися, що це – досить сучасний храм, але насправді він будувався ще у 1860-1870-х. Причому спочатку був присвячений Святій Трійці, а Покровським став вже в радянські 1950-ті. Втім, в 1962-му храм, як і Хрещатицький монастир, звільнили від "опіуму для народу", облаштувавши там краєзнавчий музей, який продіяв там до 1989-му.

Втім, Покровська церква дійсно досить молода. Порівняно з костелом Св. Станіслава – першим заліщицьким мурованим храмом, освяченим у 1763-му. Колись тут, судячи з прибудованих до брами келій, був і монастир. За радянських часів костел традиційно розграбовали і перетворили на склад солі, що не найкращим чином відбилося на його стані. Втім, споруда вистояла і зараз знову прихищає прочан. Знайти костел можна в парі кварталів від центральної площі на перехресті вулиць Стефаника і Гайворонського.

Після хорошої проглянки (а також до і під час неї) не завадить трошки перепоїсти. В Заліщиках є кілька ресторанів, зокрема в старій частині – а саме вона нас цікавить – чотири. Ціни демократичні. Обслуговування може залежати як від закладу, так і від зміни, яка працює в той чи інший день, але поки не спробуєш – на дізнаєшся. Також вдалося знайти одну невеличку каварню з тістечками. Загалом випити кави в Заліщиках не проблема: кавомашини є ледь не в кожному продуктовому магазині, ціни стартують від 4,50 грн за еспресо, середня ціна коливається в межах 6-10 грн. Проблема – знайти хорошу каву. Але вона там таки є.

Вуличний фаст-фуд в Заліщиках представлений ларьками з багетами і курами-гріль, також можна знайти кілька яток з пиріжками. В базарні дні – середу та суботу – напроти автостанції продають смачний місцевий хліб і пончики. На додачу лишаються продуктові супермаркети та невеличкі магазинчики, в тому числі кілька цілодобових.