Місто між богами

За свою довгу історію Меджибіж встиг побути і під литовськими князями, і під польськими магнатами, і під російськими царями. І всі вони лишили у його вигляді свій неповторний слід

Наступною великою зупинкою імпровізованої подорожі Depo.Мандрівник після Летичева стане сусіднє до селище міського типу – Меджибіж. Аби дістатися до нього, треба оминути Щедрівське водосховище у західному напрямку. Зробити це можна двома шляхами. Найзручніший маршрут: трасою на Хмельницький з поворотом праворуч на Требухівці – Меджибіж заховався за ними. Втім, якщо об'їжджати водосховище з протилежного, північного боку, то дорогою можна завітати до Марківців – села, в якому народився предстоятель Української православної церкви Московського патріархату Володимир, якого вважають найбільш "українським" очільником УПЦ МП.

За радянських часів Віктора Сабодана – так митрополита звали в миру – в селі ледь не стидалися, принаймні на "офіційному" рівні. Бо ж "прогавили" хлопця-відмінника і замість чергового зразкового партійця "видали в світ" затятого "церковника". Хоча це можна було передбачити: до церкви хлопець був прихильний ще з малих років, з 9-ти ніс послухи при храмі у рідному селі, і ніякі "прочухани" на шкільних зборах чи карикатури в стінгазетах на нього не діяли. Більше того, такі бунтарство і впертість не були дивними: у родини Сабоданів (майбутній митрополит був наймолодшою дитиною і мав трьох старших братів) регулярно виникали проблеми з "совітами" і не тільки. Зокрема, під час Другої світової війни старший брат Віктора – Олексій та їхній дядько Іван брали участь у місцевому підпілля ОУН, були схоплені німцями, дядька, врешті решт, розстріляли. В селі про місцевих "оунівців" знали, хоча вголос і не говорили.

Не давав Сабодан розслабитися і своєму церковному начальству. Попри те, що предстоятелем церкви він став внаслідок її розколу, коли від справ було усунуто надто "жадібного до автономії" митрополита Філарета, який нині очолює УПЦ КП, Сабодан став тою кісткою в горлі, яка не давала Москві остаточно проковтнути Українську православну церкву, позбавивши її будь-якої самостійності. Ще більшою владою звабити його не вдалося: в 2009-му, коли його "сватали" на посаду голови РПЦ, Володимир одповів, що хоче постати перед Богом 121-м митрополитом Київським, а не 16-м патріархом Московським. А в 2013-му, на 80-ті роковини Голодомору, попри незадоволене сопіння "Білокам'яної", звернення на вшанування пам'яті жертв тих далеких подій.

До Марківців дорога з Летичева геть коротенька: треба лише проїхати село Горбасів. За великим рахунком, можна навіть і пішки пройтися – забере це приблизно годину часу. Колись давно, в польському переписі "плугів" 1530 року територія села була позначена як deserta – пусте селище, в якому не жили люди.

Нині люди тут є, проте без приїздів Блаженнійшого, який за будь-якої нагоди навідувався на малу батьківщину, життя в селі притихло: для односельчан його приїзди додавали соціальних благ, адже чиновники різних рівнів намагалися догодити митрополиту і потрапити до нього на аудієнцію. Володимир же свої візити намагався оповити тайною, бо просто хотів додому – на відпочинок.

Хата митрополита стоїть і тепер на головній вулиці Марковець, скромна й невеличка, а поряд з нею і криниця, з якої пив Сабодан, з якої п'ють і тепер сусіди й подорожні. На краю села – місцевий цвинтар, одне з обов'язкових місць зупинки Сабодана. Тут ним встановлено меморіали жертвам Голодомору та солдатам, тіла яких батько митрополита колись виловив і річці, аби гідно передати землі. Тут же покояться і його батьки – могили їхні прості й скромні, але доглянуті.

Після короткої прогулянки батьківщиною митрополита час лишати тихі Марківці, прощатися з 300-річним Свято-Архангело-Михайлівським храмом, в якому владика колись починав свій релігійний шлях, і їхати до наступної і найбільшої зупинки подорожі – Междибожа. Для того від Марківців треба доїхати до Головчинців, а далі або зробити крюк через Ставницю, або ж виїхати до вже знайомої траси на Хмельницький і дістатися до Межибожа через Требухівці.

Меджибіж, як і Летичів, вважається одним з найдавніших подільських місць і на 120 років старший за свого сусіда – перша письмова згадка про нього припадає на 1146 рік. В ХІІІ столітті місто належало до Болохівської землі, проте з часом встигло побувати і під владою литовських князів, і під польськими магнатами, і під рукою російських царів.

Меджибіж розташований на місці, де річка Бужок впадає в Південий Буг. Вважається, що обидві назви рік походять від слова "бог", і звідси ж походить і назва містечка: Межибіж – між богами. З часом топонім трансформувався у Меджибіж, але на ідиші стара назва збереглася без привнесеної часом літери "д".

Сучасний Меджибіж відомий передусім своїм минулим: в ньому створено Державний історико-культурний заповідник Межибіж, головною архітектурною прикрасою якого є фортифікаційна споруда, збудована в стилі Ренесанс. Свого часу вона гордо йменувалася Білим лебедем. Сьогодні місцеві історики називають її "матрьошкою".

Колись давно Меджибіжська фортеця була дерев'яною цитаделлю, яку захищали земляні вали: ядро цього форпосту давньоруських часів історики виявили на глибині 11 метрів, що, у свою чергу, вказує на надзвичайну потужність тутешнього культурного шару.

Приблизно у 1258 році фортецю розібрали, а вали зрили. Сталося це на вимогу Батиївого спадкоємця хана Бурундая, який прийшов на Галичину та Волинь на чолі величезного війська, тож його аргументи виявилися достатньо переконливими навіть для славетного короля Данила, який в ті часи володів цими землями.

За словами істориків, за своєю структурою окремі елементи місцевої фортеці схожі на Золоті ворота в Києві.

В XIV сторіччі, коли татарам все ж таки вказали напрямок, а якому йти, місто між богами перейшло руським князям Коріатовичам, які, не гаячи часу і пам'ятаючи про неспокійних "туристів", взялися відбудовувати та розширювати твердиню – на цей раз вже муровану, зі стінами в 1,8 метра завтовшки. На пагорбі перед дитинцем звели церкву, що нагадувала романські храми Європи – з часом вона буде перебудована і переосвячена вже на польську каплицю.

Нині це діюча церква святого Миколая, що розташована просто посеред двору.

В 1444 році Меджибіж приєднали до Польського королівства, він стає адміністративним центром Меджибозького округу.

Розташування Меджибожа несло йому вигоду і вічний головний біль: місто лежало на відгалуженні Кучманського шляху від Чорного. Останній в різні роки називався і Караванною дорогою, і Гетьманським або Царським шляхом, але назва Чорного йому надзвичайно підходила. Адже, з одного боку, це була потужна торгівельна артерія, яка давала чималий економічний зиск всім містам і містечкам біля неї. З іншого, тим же "натоптаним" шляхом на Поділля набігали і татари, яких в цих краях цікавила зовсім не цивілізована торгівля.

За бурхливих козацько-польських воєн фортеця переходила з рук в руки: то до козаків, то до поляків, а то й до турків. У 1648-1654 роках Меджибіж здобули повстанські полки Максима Кривоноса і Данила Нечая. В 1650 тут побував і Богдан Хмельницький – по дорозі до Кам'янця він стояв під Меджибожем обозом.

Місто у різний час належало різним знатним родинам. Майже два століття ним керували магнати Сенявські – завдяки одному з них, Адама Єроніма (старшого), у 1593 році місту дарувало Магдебурзькі привілеї. Саме за Сенявських місто отримало ту саму ренесансну фортецю. У 1726-му екстафету підхопила родина Чарторийських, яка взялася оновлювати і перебудовувати комплекс під свою резиденцію.

Дотепер палацовий комплекс Сенявських-Чарторийських спонукає до активних архітектурних та історичних досліджень, які ведуть до Угорщини, Словаччини і навіть Італії. Наприклад, зовсім нещодавно з'ясувалося, наприклад, що Меджибізький палац має близнюка – палац Петера Фейгеля у Словаччині.

Втім, Чрторийським вдалося погосподарювати в Междибожі лише століття – в 1831 фортеця потрапила у володіння російського уряду, і замок передали військовому відомству. Всі споруди знову перебудували в поширеному тоді романтичном у стилі з псевдоготичними формами. Корпуси, вежі й фортечні мури увінчали декоративними зубчастими парапетами.

Саме за російських часів, під час перетворення фортеці на палац, майстри вперше застосували цеглу – до того часу її не використовували, хіба що для спорудження храму. З використанням цегли пов'язано і романтичне названня замку, яке було поширене в ХІХ столітті – "Білий лебідь". Справа в тому, що до вапняного розчину, який використовувався для мурування стін і тонкого шару тиньку, домішували подрібнену на пил цеглу. Через це замок, зовні весь потинькований цим розчином, набув злегка рожевого кольору – як от яблуневий цвіт. В сонячні дні, коли фортеця відображалася у водах значно більш повноводного, аніж тепер, Південного Бугу, вона справляла надзвичайно естетичне враження. Мальовничості їй надавали й великі наріжні брили вапняку, з яких виростав замок.

Наразі палац консервують, беручи в металевий корсет. Робиться це для того, щоб колись його реставрувати – коли у держави з'являться на це кошти.

В колишній каретній залі Меджибіжської фортеці працює перший в країні Музей пам'яті жертв Голодомору. Музей-інсталяція демонструє жорстокість тоталітаризму, беззахисність пересічного українця, а також одвічну селянську працю пов'язану з найвищою цінністю – хлібом. Тут представлено 1600 експонатів, більше півтисячі різноманітних документальних свідчень, сотні фотодоказів. Кам'яна підлога нагадує ріллю, а цегляні колони символізують снопи золотого колосся.

Експозиція умовно має шість окремих розділів-частин з умовними визначеннями-періодами: "Колективізація", "Депортація", "Чорні дошки", "Закон про п'ять колосків", "Голодомор", "Молитва за Україну".

Цей музей, хоч і не є надто популярним серед відвідувачів фортеці, вже прийняв за 8 років існування більше 110 тисяч відвідувачів.

Проте повернемося до замку. Він побудований в формі довгастого трикутника, який своїм гострим кінцем лежить між Бугом та Бужком. В основі трикутника облаштована в'їзна брама.

Територію фортеці сучасні дослідники називають "матрьошкою" тому, що всередині мурів XVI cтоліття знаходяться залишки фортеці литовського часу – XIV-XVстоліть і давньоруського городища XII віку.

У 2001 році замок отримав статус Державного історико-культурного заповідника. До основних пам'яток державного значення науковці відносять п'ять об'єктів.

Церква святого Миколая, або Замкова церква, як її раніше називали. Будівля пережила низку архітектурних змін, продиктованих як релігією, яка в ній сповідувалась, так і побажаннями власників.

Офіцерська вежа XV-XVI cтоліття, що височить в північно-східному куті замку, збереглася практично в оригінальному вигляді – до неї ще не дійшли руки реставраторів.

Ще одна Лицарська Вежа XVI cтоліття, збудована у формі неправильного п'ятикутника, винесена за межі фортеці для оборони центральних воріт. Товщина стін у ній сягає 4 метрів.

Північна вежа має форму витягнутого восьмиграннику, яка прибудована до стін цитаделлі. З неї можна було вести перехресний вогонь.

Палацовий комплекс, який і надихнув на назву Білий лебідь, нині консервується. Знайти його можна за церквою поблизу Офіцерської вежі. Фасад оздоблено модною наприкінці XVI століття ренесансною аркатурою. З середини XVII століття у палаці змінені габарити вікон і дверей, перебудовано коминки — частину їх замінили на печі, облицьовані витонченою керамікою, яка донині збереглася лише фрагментарно. Фігурні аттики теж усе ще можна побачити на замковому палаці. Втім, загалом залишки палацу – а пару років тому в нього обвалилася одна стіна – перебувають в сумноному стані.

Кілька разів на рік фортеця оживає гомоном і стає велелюдною. Тут проводять різноманітні фестивалі та свята, зокрема лицарські турніри, зльоти байкерів, ярмарки та фольклорні забавки на різні смаки.