Чим у місті Цариці Небес прославився ватажок диявольської вдачі

За один коротенький візит всього про Летичів, напевне, не дізнатися, але познайомитися з частинкою древніх пам'яток та легенд, якими оповита ця місцина, можна
Для початку – кілька слів про сам Летичів. Розташований він на трасі Вінниця – Хмельницький. Від обох обласних центрів до містечка можна дістатися десь за годину, залежно від транспорту. Від Хмельницького – трішки ближче.

Тут доброзичливі люди, недорогий готельний сервіс та смачна кухня. Гурманів порадують два величезних базари, де продають і свіжу, і копчену, і в'ялену, і сушену річкову рибу та раки. Саме в Летичеві можна, зокрема, скуштувати незвичні для іншої України котлети з ікри.
Летичів – одне з найдавніших поселень Поділля. У ХІІ-ХІІІ століттях ця територія входила до складу Болохівської землі. Деякі історики вважають, що місто не змінювало назви з часів давньоруської держави, від свого заснування. Хоча є й інша думка: що спочатку поселення називалося Лещин і було розташоване на іншому, лівому березі річки. Але після руйнування татарами його відбудували вже на іншому березі і під іншим найменням. Втім, це якраз не суперечить першій версії, оскільки сучасний правобережний Летичів назви таки не міняв.

Поселення розташувалося на місці злиття річок Південний Буг та Вовк – саме завдяки останньому на гербі міста, затвердженому наприкінці XVIII ст, зображено срібного хижака. Герб Летичева є оригінальним взірцем "промовистого" символу в українській міській геральдиці, що, всупереч традиції, відтворює назву не самого поселення, а річки, над якою воно причаїлося.
У народі збереглася романтична легенда про князя Летичика, який заради коханої відмовився від титулу та багатства і побудував поселення на березі мальовничої річки. Датою заснування міста вважається 1210 рік, 55 років по тому з'являються й перші писемні згадки про Летичів – якраз коли землі краю розорили монголо-татари. За півтори сотні років, вже за часів панування литовських феодалів, будується фортеця. В першій половині XV століття за Летичевим остаточно закріплюється статус міста, а згодом воно отримує і Магдебургське право.
https://youtu.be/z52FFy11U7o
В ті часи кримські татари і турки спалювали дерев'яний замок Летичева регулярно і з натхненням. Тому у 1579 році, вже за поляків, Ян Потоцький почав перебудову місцевого замку на кам'яну фортецю – до того він був дерев'яним, спорудженим ще в 1362 році. Річку Вовк пустили в рів. Замок вважався однією з найкращих фортець тодішнього Поділля.

Достеменно невідомо, коли закінчилося будівництво – можливо десь наприкінці XVI століття. Залишки цього замку збереглися дотепер: кругла башта, що нагадує корону, та шмат замкових стін.
Фортецю довго шукати не треба – вона розташована в центрі Летичева і добре видна зі згаданої вище траси Вінниця – Хмельницький. Примітно, що називають її по-різному: то фортецею, то замком, то домініканським оборонним монастирем, і кожна з цих назв має своє підгрунтя. Ще одна цікава особливість летичівської твердині: перша згадка про неї пов'язана з її руйнуванням, а не спорудженням, і історики фактично датують "народження" фортеці-замку-монастиря від сумної події – спалення.
Раз на рік його населення збільшується ледь не вдвічі: до 10-тисячного містечка звідусіль стікаються паломники, аби вшанувати місцеву католицьку реліквію – ікону Летичівської Богородиці. Ікона зберігається у храмі – Санктуарії, що носить її ім'я, і вважається чудотворною. Вона відома на все Поділля знана в світі, окутана чималою кількістю легенд, і є предметом паломництва православних і католиків різних обрядів: латинського, грецького і вірменського. Це своєрідне місце екуменічного примирення.
У 1996 році Папа Йоан Павло II встановив 6 липня днем літургійного святкування Летичівської Богородиці для Кам'янець-Подільської дієцезії.

Насправді є дві ікони Летичівської Богоматері. Перша – давня – зараз зберігається у польському Любліні. Друга – в Летичеві. Про історію її появи та легенди з нею пов'язані розповів настоятель парафії та хранитель Санктуарію Летичівської Богородиці Адам Пшивускі.
Діва марія Сніжна: від римського оригіналу до люблінської і летичівської копій
Колись дуже давно, ще у IV столітті, у Римі збудували Базиліку Святої Марії Більшої (Santa Maria Maggiore), яку також називали Сніжною Богородицею. З нею пов'язувалася місіонерська праця у Східній Європі, і вона ж стала прототипом Летичівського образу. У 1606 році, коли Летичів набув певного рівня культурного розвитку, Папа Римський Климентій VIII, ревний в поширені віри, вислав сюди своїх місіонерів. Двох ченців-домініканців, що відправлялися в дорогу, було обдаровано цінним даром – іконою, написаною на зразок ікони з тої самої базиліки. З нею ченці на запрошення Кам'янецького єпископа Павла Волуцького і прибули на Поділля.

Ім'я художника, який змалював Богоматір, залишається невідомим. Але, вочевидь, це був талановитий майстер, адже сам Ян Потоцький, тодішній староста міста, який був кальвіністом, під впливом ікони змінив свої погляди і навіть віддав під образ свій замок.
Причому напочатку пан Потоцький зустрів святиню неприязно: він навіть не впустив подорожніх у своє місто. Ситуацію врятувала жінка – монахів прихистила дружина Потоцького Єлизавета, що була ревною католичкою. Завдяки їй ікона таки залишилась у Летичеві. І з тих пір в народі множаться неймовірні історії про усілякі дива, пов'язані з цим образом: ікона, кажуть люди, світилася яскравим світлом, мироточила, попереджаючи кровопролитні битви, і навіть відбивалася на тлі місяця.

Так, згідно переказів, якось пізно вночі мешканці містечка побачили надзвичайне сяйво, немов спалахнула пожежа. Подумали, що горять хати. Але коли наблизились до хатини, де молились ченці, побачили диво: наче вогняний стовп сходив від ікони Богородиці у небо. Туди ж прибули і шляхта, і сам староста Ян Потоцький. Відтак староста прийняв визнання віри і свою фортецю пожертвував на оселю для ікони.
Втім, це не врятувало Летичівську Богоматір від всіх поневірянь. Скажімо, в середині XVII століття козаки Богдана Хмельницького взяли місто і влаштували в костьолі стайню. Домініканці тоді були змушені вивезти образ і укрити його у Львові. Додому він повернувся тільки у 1722 році.

4 жовтня 1778 року Папа Пій VI коронував ікону – з тих пір сюди заради примиренні стікаються потоки християн латинського, грецького та вірменського обрядів. Щоправда, у 1824 році корони з ікони викрали, але у 1880 році Папа Римський Леон ХІІІ благословив нові золоті корони, прикрашені перлинами і п'ятьма діамантами, які до цього часу прикрашають образ.
Російський цар Микола І, отримавши у володіння Поділля, монастир домініканів розпустив. А з приходом совітів ікона починає вимушені мандри: Вінниця, Варшава, Луцьк, Люблін. У Польщі вона й донині – у каплиці сестер Ордену Слугинь Непорочної Діви Марії, оскільки між нашими державами є домовленість, за якою вивезене майно залишається на території країни, в якій воно перебувала на момент підписання документу.

Наразі в Летичеві зберігається копія, яка, як кажуть священослужителі, не лише намолена, а й здійснила перегринацію, тобто побувала в усіх парафіях Кам'янець-Подільської дієцезії – католицької митрополії. До того ж, вона більше схожа на першоджерело, оскільки темніша – оригінал нещодавно був оновлений і став помітно світлішим.
https://youtu.be/CNMfyU7u2xg
Друга ікона Летичівської Богоматері "оселилася" в костелі з 2006 року. Відтак в 2013 році Папа Римський дав дозвіл на коронацію вже копії Летичівської Богоматері. Освячені й прикрашені дорогоцінним камінням золоті корони на урочистому богослужінні за присутності понад 10 тисяч мирян встановив до ікони єпископ Біскуп Леон Дубравський. Так відбулася рекоронація образу.

Що стосується самого монастиря, то по Другій світовій війні він був перетворений на склад, а місцевого священника разом з багатьма парафіянами вивезли до Сибіру. У монастирських підземеллях свого часу було знищено десятки людей, які були "немилі" тодішній владі. Згодом у комплексі облаштовували стайню, потім – хранилище будматеріалів, міндобрив, зерна. Були тут і кравецька фабрика, і навіть корчма.
У 1980-х роках комплекс постраждав від кількаденної пожежі, костел та монастир були випалені. Вірянам комплекс передали вже за Незалежності. Тепер тут знову відкрито домініканський монастир. Сучасний костел прикрашений величезними вітражами, що виготовленні за давньою традицією.
Є тут і фрагменти автентичних фресок, і діючий огран, і теперішні фрески, і місця пам'яті закатованим в стінах монастиря.

Примітно, що на постійній основі тут "працює" лише чотири людини. А сам настоятель храму отець Адам, що вже півторадесятка років живе в Летичеві, докладається і до прибирання, і до будівництва фонтану, і до проведення розчистки підвалів… Він радо розповідає подорожуючим про Санктуарій, містечко та його людей, а найбільш натхненно – про Царицю Поділля та Волині, Летичівську Богоматір.
Втім, не лише церковними пам'ятками живе Летичів. Мабуть, немає українця, який би не чув про Устима Кармелюка – легендарного ватажка селянських повстань 1813 – 1835 років. Та мало хто знає, що похований він у Летичеві, де свого часу чи не вперше був ув'язнений.

Офіційна біографія Кармелюка скупа на подробиці, але й вона свідчить, що волелюбним Устим був з молодих років. Щоб приборкати юного бунтаря, у 1812 році пан Пігловський спроваджує його на 25-літню військову службу до війська. Втім, Устим мав інші плани на життя: зі служби він втік і згодом очолив ватагу кріпаків та військових-дезертирів, що нападала на маєтки панів.

Слід зазначити, що тікати йому довелося чимало: з війська, з-під тюремної варти, з каторги і навіть з кількох фортець. В колишній летичівській тюрмі, де відбував чи не перше своє покарання славнозвісний ватажок, нині розташовано Будинок культури. І хоча ніхто толком не знає, в якому саме підвалі сидів Устим, але чергову байку про відомого в'язня гостям розкажуть з радістю.
У 30 роках XIX століття селянський рух під проводом Кармелюка охопив усе Поділля, сусідні Бессарабію, Волинь та Київщину. Навколо себе за 23 роки боротьби бунтар зібрав близько 20 тисяч селян. Тільки в офіційних документах є свідчення про більш як 1000 нападів на поміщицькі маєтки.

Про невловимого ватажка ходили різні легенди, і які з них правдиві, ніхто не може сказати. За свідченнями давніх документів, він вільно володів російською, польською і єврейською мовами. Був майстром перевтілення – міг перевдягтися шляхтичем, офіцером або священиком і бути в тому образі дуже переконливим. Такий собі тогочасний український Робін Гуд, що наводив страх на тогочасне панство. До слова, захоплені гроші та майно, як і належить справжнім робін гудам, товариші Кармелюка роздавали селянській бідноті.
Не раз тікав Устим від смерті, але від неї, як відомо, не втечеш. Виною всьому стала жінка, а ще точніше – жіноча зрада. Справа в тому, що Кармелюк так багато тікав з-за грат, що зловити йогов же було справою честі для влади, а живим чи мертвим – справа десята. Засідку на Устима царське військо зробило у хаті Олени Процикової, його полюбовниці. Там він і був застрелений з пістоля шляхтичем Рудковським, причому не кулею, а начебто срібним ґудзиком. Бо ж тільки так і можна вбити справжнього чаклуна чи характерника. А репутація у Кармелюка була та ще – його насправді вважали характерником, який володів гіпнозом і був заговореним від куль.
https://youtu.be/2n4jHXDEyek
Як розповів місцевий краєзнавець і журналіст Олександр Змієвський, вбивця отримав від царського двору коштовний діамантовий перстень та пожиттєве звільнення від податків – немала плата за звичайне вбивство. Тіло ж Кармелюка ще довго возили містами і селами, аби залякати непокірних селян. А оскільки саме Летичів був у ті роки центром селянських виступів, то й поховали Кармелюка тут. Щоправда – за межами місцевого цвинтаря, без участі Церкви, бо вважали його не просто великим грішником, а й "сином диявола".

У 1974-му, вже при совітах, які дуже любили народних месників минулих часів, на могилі встановили височезний пам'ятник вже не розбійникові, а "ідейно-свідомому проводиреві селянського повстання, який самим своїм існуванням підтверджував теорію класової боротьби".
Втім, Кармелюк в житті і у пам'ятнику – різні люди. Яким був отаман зовні, можна судити лише з переказів, а єдиний достовірний його портрет належить пензлю російського портретиста Василя Тропініна та відомий у кількох копіях, одна з яких зберігається в Ермітажі. З якого дива малював він портрет українського бунтаря – невідомо.

Тривалий час могилу Кармелюка місцеві справді обходили, адже надлюдська йогов дача лякала людей. Лише в 1970-1980 роках її впорядкували і встановили пам'ятник. Хоча тут зберігся, кажуть, і автентичний камінь, яким позначили могилу месника за цвинтарем.
Depo.Мандріник висловлює величезну подяку за допомогу в мандрах
Летичівщиною голові райдержадміністрації Ірині Матлаєвій