Грошові сурогати, або Для чого Хмельницькому знадобилися бони

У 1918-1920 роках в Україні вирувала економічна криза – йшла так звана Громадянська війна (насправді ж Україною бігали то білі загарбники, то червоні, то ще якісь), постійно змінювалася влада. Зі справжніми, повноцінними банкнотами та монетами була скрута. Майже всі центри України одержали дозвіл через своє місцеве самоврядування на випуск власних грошей для розрахунків. Тож Depo.Хмельницький знайомиться з бонами Кам'янець-Подільської губернії.

У багатьох повітових містах – Нової-Ушиці, Барі, Могилеві-Подільському, та навіть в містечках – Миньківцях, Дунаївцях, Зінькові – були власні гроші.

На Поділлі такі сурогати друкували у губернському центрі – Кам'янці-Подільському.  Випускали власні бони й у Проскурові – нинішньому Хмельницькому. Ці банкноти були без водяних знаків і мали спрощене оформлення. Видавалися номіналом 2, 5, 6, 10 та 20 гривнів невеликими тиражами по 1000 штук кожної.

"Проскурівські гроші" пустили в обіг наприкінці 1918 року рішенням Міської думи. Ініціатором нововведення став тодішній міський голова Микола Вікентійович Сікора. Емісію повторювали у 1919 та 1920 роках.

Бони друкували на звичайному папері. Купюри були декількох номіналів і відрізнялися не тільки цифрами, а і кольором паперу. На купюрі був зображений герб міста, на аверсі купюри – підпис директора міського банку, на реверсі – міського голови. Проскурівські бони випускалися українською або російською мовами, з підписами-оригіналами  осіб, що очолюють установу. Інколи такі підписи були друкованими.

В обігу проскурівські бони використовувались до кінця 1920 року. Тільки 20 гривень друкували на щільному, сірувато-бузкового кольору паспортному папері з водяними знаками у вигляді хвилястих ліній, розташованих вертикально або горизонтально. Загалом же ці різнобарвні замінники грошей, які через погану якість паперу швидко зношувалися, викликали у місцевого населення хіба що скептичні посмішки.

Мешканці сел Гречани та Заріччя, не соромлячись, радили ходити з такими грошима тільки "до вітру" і додавали, що бони "ходять тільки до моста" (Проскурів у ті роки обмежувався річками Плоскою і Південним Бугом), натякаючи на вкрай обмежену територію обігу цих банкнот . Втім, самі містяни теж брали місцеві "тугрики" неохоче.

Справжню ж цінність бони набули за багато років, коли стали предметом колекціонування.