Жура над Джурином:
Про що мовчать білі вежі Червоного

В дощі тут ллються криваві потоки: тільки вони і наповнюють зникле русло зниклої ріки, що оточує зникле місто
Останнім пунктом імпровізованої подорожі Depo.Мандрівник навколо Заліщиків стане урочище Червоне. Колись тут стояло місто, яке змагалося за звання найвпливовішого на Поділлі зі Скалою та Кам'янцем. Втім, доля до Червоногорода була ще жорстокішою, ніж до відвіданої раніше Скали-Подільської: якщо та, хай і як селище міського типу, існує досі, то Червоногород зник з української мапи. Лишилися тільки руїни та історія.

Від Заліщиків до Червоного, як то кажуть, рукою подати – якихось 27 км, але дістатися до нього нелегко. Щастить тим, у кого є автівка. Всім іншим доведеться або брати таксі (і одразу домовлятися про зворотній шлях), або їхати автобусом, який в ті краї ходить один чи два рази на день у дуже незручний час, або ж діставатися своїм ходом – попутками з кількома пересадками. Маршрут такий: тернопільською трасою до повороту на Устечко (ліворуч), далі до повороту на Нирків, а далі топати 5 км пішки повз село Нагоряни чи сподіватися на доброго водія, який "підкине" туристів. Ґрунтовка до урочища з білими вежами уходить ліворуч перед самим Нирковом. Веде вона до дитячого оздоровчого табору, через який йде і найкоротший шлях до руїн. Але якщо в таборі є діти, стороннім будуть не раді. Обхідна стежка в'ється з правого від табору боку.
Руїни Червоногородського замку розкинулися серед мальовничої котловини, на півострові, утвореному глибоким вигином річки Джурин. Півострів є, замок умовно є, а от Джурина тут вже давно нема. Хоча насправді він теж є – його тепер треба шукати в кількастах метрах звідси.

Чому місто називалося Червногородом (а урочище – Червоне), стає зрозуміло, варто лише глянути під ноги: місцеві пісковики мають насичений багряний відтінок. Під час дощу тут ллються криваві ріки. Тому нещодавно відсипана біла дорога до замку виглядає, прямо скажемо, дещо сюрреалістично.
Люди тут жили з давніх давен. Вважається, що дерев'яна фортеця з поселенням на місці древнього городища стояла тут ще у ІХ столітті,належала вона руським князям, які за цю ласу твердиню періодично влаштовували "розборки" один з одним. Перші письмові згадки Черленого города припадають на XIV століття, коли містом володіли брати Корятовичі, яким навколишні землі дарував Великий литовський князь Ольгерд. Щоправда, наприкінці століття Корятовичі добряче розлютили іншого Великого литовського князя – Вітовта. Той негідних князів покарав, місто відібрав і разом з Кам'янцем, Скалою, Смотричем та Брацлавом продав все це польському королю Володиславу ІІ Ягайлу за 40 тисяч гривень.

З тих часів Червоногород був переважно під польською короною, хоча метушня навколо нього певний час тривала. У 1434-му, за правління Теодора Бучацького, місто було визнане "королівським", наступного року отримало власний повіт і мало його аж до 1774-го, коли повітовими стали Заліщики. У 1448-му місту дарували Магдебурзьке право. Бучацький не забував про татар (вони про нього теж), та старанно укріплював своє оборонне господарство.
Є думка, що саме у Червоногороді у 1576-1579 роках був при службі Михайло Хмель, батько майбутнього гетьмана, і начебто саме тут він одружився з матір'ю Богдана. Що не завадило козакам Хмельницького у 1648-му місто взяти боєм і, як тоді було заведено, пограбувати. На той час штурмувати їм довелося вже не старі дерев'яні й земляні, а кам'яні укріплення – чотирикутний замок з мурами і чотирма баштами, зведений полоненими кримцями.

Проте ні Джурин, який в ті часи ще ніс свої води під фортецею, ні міцні стіни не завадили у 1672 році взяти місто й замок яничарам Мехмета IV. Тридцятиліття османського панування закінчилися для міста спустошенням. Червногород "вилетів" з когорти впливових подільських міст, і після уходу турків його довелося обживати наново. З статусу села вибратися він вже не зміг.
У 1778-му замок придбав князь Кароль Понінський. У 1820-х син Кароля Калікст вирішив перетворити явно застарілу споруду на придатний для життя і гідний заможного статусу палац. Старі вежі були розібрані. Замість них повстало лише дві, проте вищі, гоноровіші і в ренесансному стилі. Різьблені зубці для них робилися у Львові і до Червоного доставлялися підводами. Новий палац прикрасили терасою в італійському стилі та колонадою, а навколо розбили величезний ландшафтний парк.

Понад сто років тому палац вважався однією з найгарніших садиб Галичини. Але під час Першої світової в палаці розквартирувалися російські військові, які швидко довели комплекс "до ручки" – навіть бойових дій не знадобилося. Маєток був пограбований, майно попсоване, частина зубців з веж скинута "забави заради" – подейкують, що один з "забавників" гепнувся разом з відламаним шматком "корони". Що лишилося після росіян розтягнули місцеві мешканці. Замок після цього не відбудовували – на фото 1920-х добре видно забиті дошками вікна.
А от навколишнє село ще існувало ще 30 років – до кінця Другої світової. Після неї місцеве польське населення – а село за 1920-ті встигло дивним чином моноетнізуватися, хоча до того там жили і українці, і євреї – було виселене до Польщі. В спустілі домівки спробували були поселити вигнаних з польської Лемківщини українців, але вони чому не прижилися. Надія на майбутнє з'явилася у 1950-х, коли неподалік побудували невеличку ГЕС, а в Червоному – "города" в назві воно вже позбулося – оселилися її працівники. Проте щастя було недовгим: вже наступного десятиліття ГЕС закрили. В 1970-х з мап офіційно зникло і село. Тільки влітку на його місці з'являвся табір "Ромашка".
Нині від Червоногородського замку лишилися уламки стін – будівля палацу була розібрана заради свиноферми – і півтори відомі на всю Україну вежі. Півтори, бо одна з них обвалилася в квітні 2013-го. І коли гуляєш по цих руїнах, стає зрозуміло, чому це сталося: вона від початку була тендітніша і тонша за сусідку. Вціліла башта масивніша і має подвійні стіни, всередині якого реалізована мрія будь-якого дітлаха – потаємний хід.
Ним і зараз можна спустити з другого на перший рівень руїн. Є гвинтові сходи всередині стіни і на верхні поверхи, але вони розбиті, тож видратися нагору вдасться тільки людям з відповідними навичками.

Примітно, що у деяких віконних отворах досі стоять дерев'яні рами. Навіть у обваленій вежі. Каміння не витримало, а дерево досі на місці.

Влітку на руїнах треба бути обережним: на камінні люблять грітися гадюки. Зустрічі людям вони не раді, то ж самі намагаються втекти завчасно. Але дивитися під ноги все одно треба.
Між баштами і табором розташовано ще один цікавий об'єкт: Костел Вознесіння Діви Марії. Його масштаби вражають. І хоча він зберігся набагато краще за замок, задовільним його стан не назвеш: в склепінні діри, вікна й двері вибиті, підлога пробита, в підпіллі – купи цегли і вскриті поховання.
Нині і костел, і замок передані УАПЦ, але щось робити для збереження пам'яток там явно не збираються. Більше того, в костелі, окрім настінних написів сучасних дикунів та тому подібних квестерів, видно й ознаки цілеспрямованого знищення поодиноких оригінальних розписів, що хоч якось збереглися до наших часів.
Біля входу до костелу можна побачити хрест, встановлений 2000 року, з досить розпливчастим написом українською і польською мовами: "В пам'ять про тих, що тут загинули 2 лютого 1945 року". Одразу можна припустити, що йдеться про якийсь епізод україно-польского протистояння на цих землях за часів Другої світової та після неї. І це дійсно так: російська "Вікіпедія" згадує бій загону ОУН-УПА з польським "загоном самооборони", українська не без захвату розповідає бій куріня УПА з місцевими "стрибками". Більше того: той бій став фіналом в історії костелу, тож оминути його не вдається.
Ті події гідні окремої статті, адже мали як передісторію, так і серйозні наслідки. Якщо дуже коротко, то в ніч на 3 лютого місцевий загін УПА після ультиматуму і майже місяця очікування наскочив на червоногородський загін "стрибків" – колишній загін Армії Крайової, який з приходом "совітів" легалізувався в якості "істрєбітєльного отряда" і, користуючись "дахом" НКВС, попив чимало крові у місцевого українського населення. "Стрибки" з Червоного були вибиті, костел підпалений. Поляки, зрозуміло, з відповіддю не забарилися, але це мало несподівані для них наслідки. Адже "союзники", яким польське населення на Галичині вже теж не було потрібне, використали конфлікт як привід його позбутися. Був влаштований показовий судовий процес над польським "ополченцями", а населення Червоного вичавлене до Польщі. Так село позбулося і костелу, і мешканців.
У зв'язці з замком варто згадати ще дві цікавинки, розташовані на пагорбі напроти – на цвинтарі села Нирків. Це дві усипальниці-каплички. Обидві вони пов'язані з тою самою родиною Понінських. Перша – більша, нетипова і більше схожа на залишки невеликого костелу, навколо яких розкидані фрагменти кам'яних колон та капітелей – родинний гробівець Понінських. Зведений він був на замовлення безутішної княгині Гелени Понінської, якій припало пережити дітей – сина Каліста та доньку Кароліну. Мавзолей був багатим, в класичному стилі, і мало нагадував звичну католицьку капличку. Надгробок з білого мармуру з барельєфом, на якому Геній Смерті веде Каліста та Кароліну Понінських до царства мертвих, а безутішна мати намагається їх втримати, виконав дуже модний у ті часи данський скульптор Бертель Торвальдсен. Є легенда, що робив він його сім років. Втім, це скоріше таки легенда, інакше, з такими темпами роботи, це був дуже голодний скульптор.
Зараз від величної споруди лишилися самі стіни: колони, що прикрашали вхід, повалені і знищені, шматок фігури з даху валяється неподалік, підпілля з похованнями випотрошені – видно, що тут попрацював не один "шукач скарбів". Але шедевр Торвальдсена вдалося зберегти. Врятував його відомий мистецтвознавець, директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький. Якимсь чином він дізнався про надзвичайний барельєф посеред розгромленої сільської каплички, і вивіз її до Львова. Начебто врятувати вдалося не лише роботу Торвадсена, але й інші елементи оздоблення, але правда це, чи ні – невідомо.
На протилежному ж боці цвинтаря, у його старій частині, можна побачити і традиційну капличку. Це – мавзолей княгині Йоанни Понінської, померлої у 1810-му. Ця споруда перебуває у набагато кращому стані, має дах і навіть двері, проте сам склеп також пограбований, про що свідчить провалля у підлозі. Аби дістатися до цієї споруди, треба зійти на дорогу і відшукувати тонку стежку, що веде до каплички. Можна спробувати продертися і навпростець, через густі зарослі шипшини та терену, але задоволення це сумнівне.
І, нарешті, останній пункт прогулянки – Червоногородський водоспад (він же Джуринський, він же просто Джурин). Знайти його можна буквально – на звук. Або спуститися дорогою зі скелястими виступами, що веде геть від дитячого табору з його білою дорогою.
Водоспад має три каскади та три русла, і вважається найбільшим рівнинним водоспадом в Україні. Висота його складає 16 м, ширина – 20 м. В різні роки і різні сезони Джурин – і ріка, і водограй – мають різний вигляд. То це бурхливий потік, що зривається зі скельного виступу, то невеличкий струмок, що ледь стрибає камінням. Вода в ньому не холодна, то ж скупатися у спеку в ньому – справжня насолода. Особливо якщо забратися під потік та відчути всю міць води, що падає з висоти.
І місцеві, і гіди обов'язково розкажуть легенду про те, що водоспад створили османи, що взяли Червоногородський замок у облогу у 1672 році. Начебто, аби не маятися з форсуванням Джурина, вони прорубали кам'яну перемичку між двома ділянками річища і пустили воду новим руслом. Друга популярна версія приписує створення водоспаду вже Понінським, які вирішили прикрасити майбутній ландшафтний парк модною у ті часи "фішкою". Або ж "роздвоїли" річку – а згідно старих мап, певний час вона мала два русла, навіть старий міст зберігся – аби поставити млин (він на Джурині дійсно був: над одним із русел і зараз є залишки споруди). Останньою і, безперечно, нецікавою версією є природнє походження водограю, бо ж вода, як відомо, камінь точить.
Над водоспадом – там, де річка Джурин ще біжить до урвища – перекинутий невидимий згори місточок. Колись на цій невеличкій річці поставили цілу ГЕС – залишки шлюзів можна знайти далі, за водоспадом та місточком.

А далі, після цієї чималої прогулянки, лишається тільки вийти назад на дорогу і думати, як же тепер доїхати до дому. Адже вибратися з Червоного так же складно, як і до нього дістатися.