Місто в обіймах Дністра

Де на Тернопільщині шукати однорога, неіснуюче місто
з руїнами замку та річку, що пішла геть
Тернопільщину часто називають краєм фортець і замків, і їх дійсно безліч на теренах галицького Поділля. Але на самому краєчку області, оточене з усіх боків сусідньою Буковиною є містечко, яке вражає без мальовничих стін та капонірів – Заліщики. Колишнє місто-курорт, яке нині, крок за кроком, намагається знову розкрити свій забутий туристичний потенціал. Не так давно про Заліщики знали, напевне, найдопитливіші українські туристи – на відміну від польських, але про їхній інтерес – пізніше. Останніми роками інтерес до цього незвичайного районного центру помітно зріс. Можна припустити, що не в останню чергу – завдяки Майдану: тоді багато хто звернув увагу на намет напроти на Хрещатику, прикрашений величезним банером з містом, розташованим на чи то острові, чи то півострові посеред мальовничого каньйону. І тим більшим було здивування, що вся ця краса – зовсім поряд, в Тернопільській області. Варто лише зібратися з духом і приїхати.
Depo.Мандрівник зібрався і приїхав. І не пожалкував. Краєвиди там і правда надзвичайні. Але не ними єдиними цікаве місто: історія Заліщиків давня, строката і в деякі періоди відверто бурхлива, вражаюча і по-своєму драматична. І нерозкрита: на перший погляд місто над Дністром (хоча точніше, мабуть, серед Дністра) складає враження звичайного районного центру, але чим бдовше ходиш заліщицькими вуличками, чим більше роздивляєшся запилені фасади старих польських осель, тим чіткіше розумієш: місту є, що сказати. Просто воно ще не розговорилося. На додачу до самих Заліщиків та його цікавинок, яких відшукалося чимало, ми підготували ще два одноденних маршрути – для тих, хто захоче затриматися в місті посеред Дністровського каньйону подовше. Щоправда, тут слід визнати, що найкомфортніше почувати себе будуть люди з власним автівками, адже транспортне сполучення з сусідніми населеними пунктами у Заліщиках залишає бажати кращого. З цих міркувань набагато зручнішою "базою" є сусідній Чортків – він і як транспортний вузол потужніший, і інфраструктура в ньому краще розвинута, та й саме місто досить цікаве. Але краєвиди, Дністер, каньйон змусили обрати саме Заліщики.
Місто, де пасеться одноріг
Точно вирахувати вік Заліщиків досить складно. Перші згадки про поселення в цій місцевості припадають на польський період і сягають середини XIV століття. У 1469 році село Залісся (з чого одразу стає зрозумілим вірогідне походження назви, хоча є й версія трансформації і від словосполучення "за ліщиною") згадується як висілки сусідніх Добровлян, згодом в хроніках можна відшукати Залісще, а в 1578 році вперше письмово згадується вже сучасна назва. Як місто Заліщики з'явилися у 1750 році – нині цей район називається Старими Заліщиками і саме його оточує меандра Дністра – а за 16 років отримало Магдебурзьке право (в низці джерел стверджується, що вдруге – вперше ж місто отримало право на самоврядування все в тому ж 1750-му). Місто на той час вже було досить розвинутим: мало свій мурований костел, який зберігся до наших часів, володіло правом на проведення чотирьох ярмарків і славилося народними майстрами.
У складі імперії Габсбургів, тобто починаючи з кінця XVIII століття, місто отримує статус повітового і продовжує активно розвиватися. Окремим "проривом" стало будівництво у 1898 році відтинку залізниці Чернівці – Лужани – Заліщики. Початок ХХ століття був буремним. Розвалювалися імперії, мінялися уряди… У червні 1919-го місто встигло на кілька днів перетворитися на столицю ЗУНР – поки в ньому базувався уряд республіки. Але найбільшої слави місто зазнало з поверненням на ці землі Польщі на початку 1920-х. Дністровський каньйон подарував місту м'який клімат, наближений до середземноморського. Поляки цей потенціал розкрили повністю: береги Дністра "обліпили" невеличкі вілли – будинки відпочинку, були облаштовані комфортні пляжі, з Варшави ходив швидкісні поїзди. Шлях з Тернополя до Заліщиків на таких "люкс-торпедах" забирав 2,5 години – швидкість, і близько не досягнута сучасною "Укрзалізницею" (зараз цей шлях забирає не менше 4 годин). Місто називали "Польською Рів'єрою", причому рів'єра ця була не без скандального присмаку, адже в Заліщиках був навіть неофіційний, але від того не менш відомий нудистський пляж.
Все змінилося з приходом "совітів" в 1939-му. Вони продовжили використовувати місто як курорт, але ради йому, за великим рахунком, дати не змогли. Велика дністровська повінь в 1960-ті додала розрухи, змивши славетні заліщицькі пляжі, які радянська влада відновлювати вже не стала. Сьогодні місту лишається хіба що сподіватися на відновлення колишньої слави. А для того – багато і потужно працювати.
Втім, і сьогодні у Заліщиках знайдеться, де погуляти і що побачити. Для любителів піших прогулянок – затишні вулички Старих Заліщиків з відшукуванням звісточок з того самого славетного минулого. Для поціновувачів архітектурних пам'яток – костел св. Станіслава 1763 року побудови, палац баронів Бруніцьких та будинок польського товариства "Сокул" (за совітів – кінотеатр з несподіваною назвою "Сокіл"), храм Покрови Пресвятої Богородиці 1873 року, стара синагога, мальовничі мости. І для всіх без виключення – прекрасний Дністер та каньйон, що охоплює місто з трьох боків. Тож все побачити за один день навряд чи вдасться. А якщо і вдасться, то зануритися в Заліщики і відчути від них кайф – точно ні.
А ще в Заліщиках можна відшукати однорога. Щоправда, як і належить казковій істоті, лише на гербі, де він височіть над ратушею. Символізує він мужність та відвагу. Що саме стало підгрунтям для його появи на геральдичному знакові міста, достеменно невідомо, але, можливо, творці герба згадали, як 1594 року коронний гетьман Станіслав Жолкевський збирав у Заліщиках військо для відсічі татарам, які перед тим, завдяки помилкам польського коронного командування, наробили на прикарпатських землях чимало лиха.
Що стосується ратуші, то її поява на гербі не випадкова – вона символізує отримання містом Магдебургського права. Ще 50 років тому ця стародавня і досить незвична за архітектурою будівля ще стояла посеред старої частини міста. Але була зруйнована наприкінці у 1968-му за вказівкою місцевого комуністичного "князька". Крім того, в місцевому готелі можна знайти декоративне різьблене у дереві панно з ще однією версією гербу – можливо, дещо "саморобною", але історично виправданою. На ній одноріга і ратуша оточені гронами винограду. І це не дивно, адже сто років тому навколо Заліщики були розбиті виноградники, край славився своїми виноробами, і до приходу СРСР в 1939-му тут навіть проводився тематичний фестиваль "Віннярство".

Фортеця, яка не змогла
Скала-Подільська – ще одне колишнє містечко, а нині – селище міського типу "на самому кордоні". Варто лише пригадати польську назву цього населеного пункту – Скала над Збручем – щоб зрозуміти, яким саме – СРСР був вже за річкою. 17 вересня 1939 року Скала стала одним з перших на той час польських міст, в які увірвалися радянські "визволителі". Втім, історія містечка, як і у випадку з Заліщиками, уходить набагато глибше. Перша писемна згадка припадає на 1394 рік, тоді місто називалося просто і без витребеньок – Скала, і на кручі над Збручем вже був збудований замок князів Корятовичів. В 1443-му місто отримало Магдебурзьке право. Але розвиватися Скалі нормально не давали татари, набіги яких спустошували околиці з вражаючою регулярністю. 1539 року містом пробіглися ще й волохи, спливши його дощента – місто тоді навіть звільнили на рік від податків, щоб остаточно не загубити. Загулювала в місто і чума – з усіма вимираючими. Словом, дуже насичена історія.
І весь цей час особливо не щастило місцевій фортеці. Татари її доводили її до капремонту кілька разів. Вже згадані волохи знищили взагалі під корінь – так, що твердиню довелося відбудовувати наново. Втім, в 1620 році їй вдалося якимсь чином витримати облогу турецької армії, навіть попри попередню досить руйнівну облогу, знову ж таки, волохів (не сиділося їм в своїх краях). А от перед військами Богдана Хмельницького фортеця вже не встояла. Тому що знала – свої прийшли.
Втім, місце було точно недобрим – остання версія фортеці-палацу 1765 року побудови, руїни якої, власне, і є нині головною туристичною принадою Скали, мала буквально яскраву, але коротку і драматичну історію, про що ми також згадаємо вже безпосередньо під час подорожі. Настільки, що її тодішні власники вирішили більше не випробовувати долю і побудували новий розкішний маєток в зовсім іншому місці – від гріха подалі. І цей комплекс частково – без панського дому та колишньої краси – зберігся донині: тепер там місцевий парк. Який, щоправда, завдяки нинішнім "володарям міста" більше схожий на ліс.
Окрім руїн у Скалі-Подільській є цікавим центр міста. Зараз це – сумні й часто занедбані свідки минулих часів, які усім своїм втомленним життям виглядом нагадують: колись життя тут вирувало. Примітно, що тамтешні старі будинки місцеві називають не польськими чи австрійськими, що було б звично, а… єврейськими. В місті була потужна юдейська громада, що йшло Скалі тільки на користь. Все змінила війна: під час німецької окупації тут було замордовано понад 1,5 тис. євреїв – близько третини всіх мешканців міста. Нині від жвавого єврейського життя лишився хіба що старий цвинтар.
Крім того, серед архітектурних пам'яток варто звернути увагу на римо-католицький костьол Успіння Божої Матері 1719 року побудови, та греко-католицька Церква Святого Миколая, в якій колись брали шлюб голова УНР України Михайло Грушевський та Марія-Іванна Вояківська.
Білі вежі неіснуючого Червоного
Найближчий до Заліщиків туристичний об'єкт – руїни Червоногородського замку: дві мальовничі вежі (точніше, тепер вже півтори) на пагорбі в мальовничій котловині, відомі, напевне, на всю Україну. Втім, ця близькість надзвичайно оманлива, адже дістатися до них громадським транспортом, попри "смішні" 27 км відстані, надзвичайно важко – туди ходить лише один незручний за часом автобус на день. Втім, "важко" не значить "неможливо". Тим більше, що цікавий там не лише замок.
Червоногород – колишнє, неіснуюче вже місто на березі річки Джурин. Перші згадки його уходять ще в середину XIV століття. Менш ніж за 100 років він став королівським, потім – повітовим. Втім, 1774 року повіт перейшов до сусідніх Заліщиків, і Червоногород як поселення переходив то в руки одних власників, то інших. Після Другої світової внаслідок обміну СРСР та Польщі населенням Червоногород майже спорожнів. В 1950-х життя в ньому начебто відновилося, що було пов'язано з будівництвом ГЕС неподалік, проте за 10 років ГЕС закрили, а ще за десятиліття, у 1970-х поселення – тоді вже це було просто село Червоне – фактично перестало існувати.
Нині над тими місцями лише височать залишки двох веж – руїни колишнього Червоногородського замку-палацу родини Понінських, та величні руїни польського костьолу. На протилежному схилі урвища, неподалік закинутого костьолу при місцевому цвинтарі, ще досі можна знайти занедбану та розграбовану усипальницю останніх власників.
Примітно, що річка Джурин з плином часу також пішла з тих місць. Але, на відміну від замку, не зникла – нині вона відома завдяки однойменному водограю, який скидає свої води в кількох сотнях метрів від руїн. Трохи осторонь від потоків води можна знайти залишки давнього млину, а згодом – тої самої невеличкої ГЕС, а на самій горі Джурин можна перейти невеличким сторічним мостом.